Прощальний лист смертника

Я у камері за містом все лічу комах.
Стережуть мене чекісти – троє посіпах.
Вони дивляться на мене, не зведуть очей,
А я сплю уже без тебе двадцять п’ять ночей.
Комендант у нас суворий: увесь час кричить.
Він на мозки трохи хворий, хоче всіх убить.
Тут знущаються над нами, кажуть: «Ми хохли», –
Обзивають куркулями сталінські козли.

Люба Лія, мила Лія, я тебе кохаю.
Прощавай, бо я навіки тебе покидаю.
Розстріляють мене, Ліє, за одну провину –
Що любив я Україну, нашу Батьківщину.

Я померти не боюся. Лиш одне страшить:
Як с тобою поведуться, як ти будеш жить,
Коли аспиди червоні знищують народ,
Нашим хлібом, безсоромні, набивають рот.
Україна голодує, а вони живуть
У розкоші і не чують, що вмирають тут.
Як завгодно виживають, не щадять дітей.
По-хижацьки нападають люди на людей.


Люба Лія, мила Лія, я тебе кохаю.
Прощавай, бо я навіки тебе покидаю.
Розстріляють мене, Ліє, за одну провину –
Що любив я Україну, нашу Батьківщину.


Я тебе вже не побачу, Ліє дорога.
Хоча сумно, я не плачу – зникла вже снага.
В цьому варварському світі правди не знайти,
Як і кращої на світі дівчини, ніж ти.
Ти мене уже не згадуй – себе бережи,
Ворогів моїх не радуй, людям не кажи,
Що раніше ти зі мною щасливо жила,
Аби смертною ходою також не пішла.


Люба Лія, мила Лія, я тебе кохаю.
Прощавай, бо я навіки тебе покидаю.
Розстріляють мене, Ліє, за одну провину –
Що любив я Україну, нашу Батьківщину.